Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница

Ева поблідла.

«А я не знала нічого», – обізвалася по хвилі нерівним голосом.

«Та й я не знав нічого. Все прийшло несподівано», – промовивши се, обом нараз не стало дальшої теми.

З того мовчання вибавив їх нараз шелест кроків, десь недалеко їх. Коли оглянулись в ту сторону, побачили о. Захарія, котрий указався з бічної стежки саду.

Він мав закинені руки на спині і здавався змореним. Коли побачив обох на лавці, по його обличчю перебігло мов легким променем. Але се тривало лише одну хвилину. В слідуючій він стояв коло них поважний і задуманий.

Юліян привітався, а Ева відбігла.

О. Захарій, зачувши від Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница молодого чоловіка, через які причини мусів так скоро покидати Покутівку, хоча мав до виїзду до війська несповна цілий місяць, попросив його до своєї робітні, де приймав лиш людей, що з’являлися до нього в поважних справах.

На столі в посередині кімнати стояв один хрест, одна стара книга Св. Письма, Біблія, проста вищербана скарбонька, записана якась книга й чисті аркуші паперу, в однім куті великі свічники, коло них свічки, а округ стола звичайні деревляні лавки. На одній стіні виднілася знана картина св. Вероніки… держачу хустину з головою Спасителя, окоронованою терням.

Юліян здивувався на хвилину на те обличчя сина Божого з виразом страшного Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница терпіння.

«Тут церковна атмосфера, – скавав до нього о. Захарій, зачіпаючи його поглиблення в картину. – Правда?» Юліяна перейняла легка дрож. Він глянув на душпастиря й відповів: «Так, отче. Тут ваші парафіяне сходяться».

«Так. В самих поважних справах. Бо в політичні акції я їх не дуже втягаю, як і взагалі держуся від них, оскільки можу послужити ними впрост своїй народности… й сам здалека. Двом протилежним світам не можна всею душею служити, хоч один не виключає й не повинен виключати другого. Лиш наш селянин не доріс ще до акцій в політиці.

Він у нас ще не є таким, щоб впившися, не Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница побив немилосердно коня або жінку, ах, але сідайте, молодче, й скажіть, яка справа привела вас до попа Захарія?

Говоріть одверто, я радо вас вислухаю й, може, в чім пораджу – або й послужу».

О. Захарій сів сам, сперши стомлено голову в руки й глядів прямо своїми блакитними очима в обличчя Юліяна. Юліян, усівши проти душпастиря, розповів, як змога в коротці, про свої відносини до батька, про те, як майже сам одержувався матеріально, щоб не впасти йому тягарем, про працьовитість всіх в хаті, про гармонійне життя їх і перейшов на послідні події, які скоїлись, себто про хоробу батька й про котру Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница він сам лиш ось недавно довідався, підкресливши тут безвідрадне своє становище на бажання помочі батькові до виїзду до купалень, не поминаючи й замір говорити і з дідичем про се, неудачу в тім напрямку через від’їзд сього і… і… ось…

«І зайшли, як і пристоїть – і що було зараз в першій хвилі зробити – до попа».

Юліян потряс заперечуюче головою. «Не кажіть, отче, „попа“. Не до попа тягнуло мене, а до вас, апостола „черні“, його дорогої мені особи, по слова, які він скаже. Я майже не знаю, яке мені становище проти хорого заняти». О. Захарій помовчав зразу, відтак станув проти юнака Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница й поставив йому вспокоюючи руки на рамена. «Я вам дякую за ваше, хоч і яке молоде довір’я, я дякую. Не кажіть і не просіть нічого, я все зрозумів і знаю. Потрібні засоби на лікування батька, я вам постараю, постараю. Кажіть лише скільки, тут кожда хвиля дорога».



Юліян зчудувався, хотів ще дальше говорити, але душпастир не допустив. Тоді Юліян назвав суму, о котрій знав, що вона вистарчить батькові на згадану ціль.

О. Захарій сам не мав засобів. Але він їх постарає. Він їх або визичить від своєї тещі, що передала йому більшу суму на розжичування за відповідне Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница упроцентовання межи селянами, або з сирітської сільської каси щадничої, котру заложено його заходом.

Зачувши слово «тещі», Юліян трохи перелякано подався в зад. Йому станула картина з недавнього пережитого перед уявою й думка, що промайнула в нього, що через бабуню могла би Ева о тій позичці довідатись, нагнала йому краску сорому в обличчя.

«Отче… наколи вже… то прошу з „каси селянської“», – вимовив, змішаний.

«На як довго?..» Душпастир говорив спокійно і не спускав з лиця молодого чоловіка погляду, неначе вичитував з‑поза чола його молоді думки.

Юліян задумався, обчислюючи, за кілька років буде йому можливо затягнений довг сплатити.

«Не спішіться, роздумайте добре… щоб Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница не взяли тягар на себе, котрий би угнув вас за час, в котрім би ви не були в силі сплатити його», – упімнув о. Захарій.

Юліян поновно змінив барву. Перед ним рік війська, по упливі того п о д о р о ж… відтак 4–5 років наука в Академії, професура… чи право, чи лише що… «за п’ять років», – сказав опісля рішучо й поважно.

«Отже, за п’ять літ», – повторив за ним душпастир.

«Але… отче… я б дуже просив з с е л я н с ь к о ї каси. Мені миліше буде з вами або з селянами мати до Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница діла, як…» – і тут урвав.

Отець Захарій усміхнувся.

«Я вам вірю, мій любий, але з сього, як бачу, не може нічого вийти, бо селянська каса в нас розжичує найдовше на два до трьох років».

Юліян виглядав заклопотано й не сказав нічого.

І знов душпастир прийшов йому на поміч.

«Не бійтеся моєї тещі, пані Орелецької. Вона вас в тім напрямку ані не скомпромітує, ані не зробить прикрости. Зазвичай я не люблю займатися грошевими справами. Роблю се лише для своїх парафіян, щоб, як коли кому треба трохи грошей, не ходив до лихварів або банків. Вона розжичує їх по умові Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница. Найкраще на листи довжности з інтабуляцією або за поруку другої особи. Чи він, Юліян буде годен в час хоч проценти платити?».

Ні. Ради Бога нічого. Він хотів би (наколи б се було можливо) проценти з капіталом враз сплатити, а перші навіть в реченець вдвоє, щоб лише не журитися під час студій сплачуванням частками затягненого довгу. Чи було се можливо, повторив своє питання?

«Так се одно. Але, по‑друге, хотів я ще сказати, що я вас мало знаю. Ви зарідко переступали попівський, а з тим і український поріг, держались більше панського терену… ви виїжджаєте невдовзі до війська – правда?»

«Так». Юліян Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница стояв, мов попарений.

Такого звороту він не сподівався від о. Захарія ніколи. Лише, коли остаточно підняв погляд і стрінувся з поглядом душпастиря, то в його очах – він це відчув – загорів огонь жалю й обиди. О. Захарій це замітив.

«Ви мені признаєте, пане Цезаревичу, – говорив спокійно, – що я маю право висказати вам в тій справі свою гадку одверто. Ми це все повинні робити, щоб наші справи, коли заключаємо їх з собою, будь вони найдрібніші, вони були корисні й ми їх на будуче не потрібували соромитися. Ви ще молодий, ще не знаєте потугу зовнішнього життя, не знаєте вимоги його й наслідки Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница їх, що можуть бути двоякі – добрі й негативні. Чим ви мені поручите, що сплатите на наданий реченець сей довг?»

«Зараз не можу нічим поручити», – відповів Юліян коротко й одверто дрожачим голосом.

«А пізніше?»

«Зложеною сумою з ґажі (гонорару), яку буду побирати від батька мого товариша Едварда яко секретаря в час подорожі, а й моїм будучим становиськом, наколи б мені лише хотіли п о в і р и т и; я не потрібую се ще виявляти, що моїм святим обов’язком буде віддати її на означений час».

О. Захарій надумався недовго, а опісля заявив поважно, що, мовляв, він перебере сю Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница справу на себе й поступить слідуючо: він визиче потрібний капітал в пані Орелецької, а він, Юліян, зобов’яжеться сплатити його за нього в наданім реченці. Наколи б о. Захарій впав несподіваною смертю, сплата має однаково точно після умови залагодитися; в противнім разі він, Юліян Цезаревич, підпадає через пресу осуду публічної опінії. З другої сторони, знову, в разі несподіваної і наглої смерти його тещі, пані Орелецької, має затягнена о. Захарієм позичка сплатитися ним її спадкоємцям, х т о б в о н и й н е б у л и, – далекі чи близькі, безвзглядно щодо сотика. Умова трохи чудна, але ясно Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница можна навіть ще й сю точку додати, що хто з спадкоємців зажадає в реченець сам довг… і викажеться листом довжности з його підписом, він тому й має виплатити затягнену суму. Колись врятував молодець Цезаревич йому дитину від каліцтва, то він, як батько, рад нагоді стати йому з вдячности в пригоді, тим більше, що ціль, на яку піде капітал, освячує средства. Згода? При тих словах душпастир протягнув до Юліяна руку, а сей вложив в ню свою правицю, подякувавши немногими щирими словами.

«Потрудіться завтра коло одинадцятої перед обідом і ми закінчимо справу. А тепер ідіть і не журіться, – додав він з лагідною повагою Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница. – Зайдіть ще на годинку до моїх, бо ж і так незабавки ми останемося самі, одні старі; я ще маю сьогодні з деякими іншими до діла…»

*

Юліян був щасливий.

Чувся таким вдоволеним, таким геройським, начеб поборов поважного ворога. Його серце поширилося з радости при уяві, що його батько, котрий бував так часто пересадно строгим, побере від нього несподівано матеріальну підмогу в саме найфатальнішім моменті. Він був би найрадше в тій‑то хвилі сів на потяг і поїхав до нього. Але се вже не було можливо. Завтра, найдальше позавтра він рушить в дорогу. До того й не уходило й Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница просьбу о. Захарія зігнорувати й не вступити до прочих хатніх на годинку. З Едвардом він також ще мусів умовитися щодо їх спільної подорожі до війська. На сей місяць він вже ледве чи зможе повернути до Покутівки, коли батько виїде з дому. Може, побажав, щоб аж по його повороті з купелів се вчинив? Та – побачиться… Тепер поки що він мусів що інше виконати. Він мусів з Евою ще раз побачитися. Щоби їй сказати, щоб була така щаслива, як його душа в тій хвилі? Вона йому така мила, така ніби «близька», а той її батько, такий правдивий апостол «черні», що всюди лише Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница добро й любов творив. А він як йому за сьогоднішній безкорисний вчинок віддячиться? По такім міркуванню він пустився в глиб саду за Евою. До свого від’їзду він хоче конче ще хвилину побути з нею на самоті. Ах, він готов в сій хвилі кождого до серця притиснути.

Він ішов скоро стежкою в надії, що дівчина буде десь на нього в саді ждати; може, на білій лавці коло пня, а може, побігла до лавки над ставом, де не раз пересиджували, й він кинувся з поспіхом туди, чіпаючись в погоні тут і там за галузки сильними молодечими руками, підносячися на мить. Але Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница ніде дівчини не найшов.

Треба її десь‑інде шукати. В хаті. Правда, вона ж в хату пурхнула, коли її батько до них зближався.

Пригадавши се, він подався туди. Але її й тут не було. Найшов її остаточно на ґанку, де любив пересиджувати о. Захарій. Сиділа там захована межи олеандрами. Обличчя в неї здавалося бліде, а сама гляділа в напрям відчиненої брами обширного подвір’я… зі сторони дороги, наче вижидала чийогось приїзду.

«Я за вами шукав в саді, – сказав живо. – Хотів попрощатися, а ви…» – нараз урвав. Вираз її лиця й спокій, з яким звернулася до нього, вразили його так Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница чудно… ні… відкрили йому щось… що нараз сам не знав, як зайшло, що неначе й він набравсь чогось від неї. Він поблід по уста, забув, про що думав, і простягнув руку. «Я йду, панно Ево, але завтра ще зайду», – сказав. І, не вижидаючи, аж вона подасть йому свою правицю, він вхопив її сам. Вона була холодна.

«Що вам, панно Ево?» – спитав не своїм голосом, між тим, коли в його душі прокинулося нараз щось таке неописане, любе, а лякаюче – й вмовк.

«Що ж би? – спитала вона й усміхнулася насилу. – Я зайшла сюди, щоби… щоби вашій розмові з батьком Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница не мішати й вижидала вас. Ви їдете завтра чи коли там, я знаю, – сказала, мов подражнена, – й не потрібуєте мені се ще раз повторяти».

«Так, завтра надвечір або й скорше».

«А я за три дні виїжджаю».

Сказавши се, вона відтягнула свою руку й почала звільна пучку до пучки пальчиків – одну проти другої ставляти, поволеньки, наче пристосовувала їх до себе. Відтак приложила їх до уст і водила ними по тих, не здиймаючи погляду до нього.

«Я ще зайду до вас, панно Ево, ви не гнівайтеся…» – вимовив, мов непритомно, Юліян.

Вона похитала головою. Вона не гнівалася – говорила рухом, а голосом додала: «Останьте Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница ще трохи».

«На кілька хвилин хіба», – сказав і відітхнув.

Його погляд обхопив її, стрінувся несподівано з її поглядом… і вони злякалися.

Як добре було, що саме в тім моменті заторохкотіла якась фірчина на подвір’ю. Коли оглянулися враз поза себе, побачили, що це над’їхав не хто інший, як «хмара дому» в особі бабуні Орелецької.

*

Одіта поверхи в широку старомодну шовкову пелерину, обшиту довгими френзлями, в солом’янім чорнім капелюсі з чубком струсевих пер зверху з зав’язаними під бородою стьожками.

В тій хвилі був сей капелюх у бабуні Орелецької надто на один бік зсунений і бути, може, спричинилося до того Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница, як оказалося небавом, її засильно розбуджена енергія, бо враз з тим об’явом на голові, вона кликнула на молоденького хлопця‑фірмана голосно: «Куди ти завертаєш, цимбале… Куди завертаєш?! Ти не бачиш, що на ґанку стоять олеандри й там стоять єгомость, їмость і інші… що за мозок – гій! Стань! – а то він десь поза ґанок в сам куток садиться – стань! Кажу».

Хлопець оглянувся, насупивши брови.

«Та то ще не ґанок, то кадка з дощівкою, – відворкнув. – Пані знов недовиджують, я саме оминаю її, а ґанок он там, дальше». Сказавши се, він здержав за хвилину, близько перед ґанком випасеного старого Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница, спокійного коня… що й сам станув.

«Бабуня! Господи! – зойкнула Ева й мов омертвіла. – Саме тепер, саме т е п е р…»

По пригоді з бабунею в дорозі, де він був свідком бабуниного страшного поведення (де вона опісля чи не цілу прочу дорогу переплакала з сорому), вона мала намір поговорити з ним одверто про нещасну ваду бабуні, але він не показувався. А нині, саме нині, де його заява, що від’їжджає, її мов… о Господи… з’являється несподівано бабуня. Оскільки вона її фізіономію знала – а вона її знала знаменито – виділося їй, що бабуня й сьогодні не зовсім твереза, її Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница піднесена енергія зраджувала, що вона була лише подражнена алкоголем, що значило в неї, що була в настрою до суперечок. Вона висідала дуже поважно, майже святочно, й держалася надто рівно. Стаючи на ступінь обома ногами легкого візочка, котрим розвозилася звичайно в означених годинах і пошта враз з наспілими пакунками для Покутівки, вона й приїжджала опісля до дітей. Кликнувши ще кілька слів до «цимбала» в ласкавішім тоні, вона звернулася з резоном до ґанку.

«Господи!» – промовила півголосом вдруге Ева й заслонила на мить очі.

«Що вам, панно Ево?» – зачула нараз близько себе голос Юліяна; він нахилився до неї.

«Бабуня – алкоголістка, – прошептала дівчина Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница здавленим голосом. – Мені так тяжко… ви розумієте… але вона проте добра».

«Що ж, ходить по людях… заспокойтесь!» – відшепнув сей і зсунув лагідно її руки з очей.

Бабуня помітила рух своєї внучки й, переступивши поріг невеликого ґанку, зморщила брови.

«Що таке, Ево? – спитала, а далі додала: – Ага, ти боїшся, що… не бійся» – і з тим урвала, подаючи внучці звисока, мов княгиня, до поцілунку руку.

«Ти лише не соромся твоєї бабуні, бо ще сама не знаєш, яка твоя старість буде».

І, опускаючись безцеремонно на фотель о. Захарія, неначе молодий чоловік недалеко неї був невидимим, скидала з помочею внучки, котра вмить схаменулася, пелерину й Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница капелюх. «Я приїхала побачити, як ти справуєшся, донцю. Гніваєшся дуже на бабуню?»

Коли дівчина всміхнулася насилу, бабуня сказала: «Зле з бабунею, донько. Але хто знає, чи без бабуні буде ліпше?»

Та нараз, мов пригадала присутність Юліяна, подалась о високу спинку фотелю взад і вдивилася вигрібущо в нього.

«Хто ви такий, молодий паничу? Чи, може, той „Юліян“, про котрого говорила мені Ева?»

Юліян вклонився і назвав своє ім’я.

«Цезаревич… чоловіче… Цезаревич?»

«Мені се не казали, а лиш все про „Юліяна“ говорили. Чи може бути?» – додала нараз поважно, мов то одно ім’я отверезило її.

«Що за Цезаревич? Оскільки Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница мені відомо, був лиш один Цезаревич. – А відтак, відвернувши голову від юнака, ніби щось примусило її до того, закінчила: – Я його лише не довго знала. Дуже не довго. А з яких Цезаревичів ви?»

Юліян оповів кількома реченнями своє походження.

«Отже, сином капітана Цезаревича є ваш батько? Годинникар?»

«Годинникар», – відповів Юліян сухо й мимоволі і вдруге вклонився.

По його обличчю перебігла темна краска й майнуло невдоволенням.

«Він помер наглою несподіваною смертю. Чи також се вам відомо?»

Юліян не знав.

Бабуня Орелецька задивилася на гарного, рослого юнака, мов на привид перед собою.

Відтак, по хвилі понурення в гадках, спитала, чи йому відомо Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница, що він не вдома й не при своїм гарнізоні помер, а – а…

Юліян схилився над старою жінкою, щоб не втратити жодного слова. Вона йому така чудна своєю бесідою видалася.

«В службовій подорожі… в горах – помер несподівано. Молодий ще, гарний. Тут, тут около уст, – указала рукою на нього… – в рисах і щось в очах. Се зовсім він, коли дивлюся на вас. Але вже доста».

«Прошу мені лише сказати, в котрих горах?»

Стара жінка поглянула недовірливо на Юліяна. Чи справді сей внук не знав би, де його предок помер?

«Помер в околицях копалень вельможів Ґанен фон Ґанинґаймів».

«Фон Ґанинґаймів?» – сказав Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница Юліян і підніс брови.

«Так. Ви нічого про них, про ті золоті часи не знаєте. Які то часи були!»

Бабуня Орелецька завернула трошки очі до юнака.

«Вони зовсім мене не цікавлять. Що мені, молодому українцеві, може бути інтересне на часах „Ґанинґаймів“?»

А вона, противно, жиє дальше духом, часами тих вельможів. Проживала там довший час і вийшла відти заміж. Там, приміром, в І. і досі проживає її старший брат Альфонс Альбінський, що був найвидніший урядник гірництва в фон Ґанинґаймів… їх права рука. Рука, котрою вибирали «каштани з вугля». Які то часи були, ах… які… моменти. Тепер Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница лиш згадуються, мов казки… Бабуня похитала головою, прижмурюючи очі.

«Яке панське, гуляще життя велося там; в яких розкошах жилося… де, де тепер жиє хто так, Але… – додала… наче опам’яталася, – за блискучих часів, звичайно всьому настав кінець.

Бувало, як зачнуть гуляти, в карти грати, музики оплачувати, до білої днини божеволіти, то не надивишся всьому тому. Я там бувала… я там розкошувала, я – знаю все. Мій брат і я… ми обоє були там у вельможів в „білій палаті“. І все… так сказати б, втаємничені. А гірничих урядників яких і кільки! І німців, і поляків, і чехів, і мадярів… і знаю Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница я ще що за „породи“».

«А українців не було, добродійко?» – кинув слівце до ушка бабуні – Юліян.

Бабуня прокинулась, перелякана.

«Межи урядниками гірничими не було тоді. Мій муж, що мав пошту й був в тім керунку взоровий і сумлінний, – був українцем. Один молодий вчитель… що визначався… особистими гарними прикметами й співом – був українцем… відтак якийсь громадський секретар і т. і. були також українцями. Але ролі не грали вони між панством жадної. Були собі так лиш державними урядовцями й більш нічого. І теж так. Без тоншого виховання, без вищого образовання, як, приміром, його виявляють поляки, мій брат Альфонс і чехи Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница».

«І гуляли й грали всякі гри в карти, бабуньо? І ваш брат, наш вуйко Альфонс?» – спитала Ева, вдивившись в бабине трохи почервоніле обличчя.

«Вуйко Альфонс не був ніколи пристрасним грачем, грав все умірковано й до якогось часу. Відтак вставав і відходив непомітно. Він мав жінку й дітей і ще якусь жінку – „українку!“», – кликнула нараз через плечі «українку».

«Чи справді?» – зчудувався Юліян.

«Справді. Доньку священика – знаної родини. Але другі грали інакше, чим він. Їх було доста, коли посходилися на забави до вельможів Ґанинґаймів і…»

«Бавилися й грали в карти?» – спитала нервово Ева, між тим, як Юліян, мов напружений змій Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница, нахилявся над бабунею й топив свої сталеві, в тій хвилі майже зеленкуваті, очі в бабунине обличчя.

«До рання, добродійко?»

Бабуня подалася раптом взад: «Ради Бога, не такий погляд, паничу. Не сей погляд, – кликнула й простягнула, наче в оборону від нього, обі руки: – І ваш предок грав, не гадайте, що не грав. Він також знав добре ті часи, але…» – тут урвала, відвертаючи від нього очі.

«Але, бабуньо?» – настоювала Ева на своїм, що хотіла бабуню оповіданням про давнину зреабілітувати перед молодим чоловіком.

«Але донько… але я бачила там і пристрасну гру, бачила, як програвано маєтки, села, коли не ставало готівок. Ба, я сама сиділа Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница о д н о г о р а з у з такими грачами при зеленім столі. Т о н е з а б у д у і не могла я через довгі роки забути. Який то був блискучий вечір..! Здаєсь, що і був він послідний. Гульба, співи, костюми, карти, тости, танці… все йшло ніби окремо – а все‑таки в сумісі.

Сказано: життя й смерть».

«Ви багато бачили й пережили, бабусенько», – ніби докінчила внучка за бабунею, присуваючись підхлібно – не то шукаючи в неї опіки.

«Бачила, мої діти, як не бачила! Красу, любов бачила й пристрасть… Вона страшна…»

«Пристрасть Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница має лиш своє право доти, доки ми нею керуємо. Коли ж ми керму випустимо з рук, вона бере нас під свою владу, робить нас сліпцями й душевними каліками», – зачувся нараз голос о. Захарія із‑за плечей присутніх. Він переходив з одної кімнати до другої через маленькі сіни, котрих двері були відчинені й провадили на ґанок. Очевидно, чув в переході заявлення бабуні, спинився на мить і закинув ті слова. Бабуня оглянулася, немило вражена. Її очі спіткалися з великими, блакитними, в тій хвилі спокійно вожучими очима о. Захарія й вона відвернулася.

Юліян піднявся зі свого крісла, поглянув на годинник – і сказав Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница: «Ви мене чудно заворушили, добродійко… болюче, а й роздражнююче. Мені все так бажалось щось більше про свого діда почути, як те, що я знаю, та бачу се не суджено мені. Виходить – з його життя бракує ще якийсь уривок».

«Ага, бракує, бракує, – відповіла стара жінка, притакуючи, а по хвилі додала: – Та нащо вам більше знати, як те, що був мужчина гарний, світлий, честолюбивий українець, військовий, люблений при своєму полку, лише – скільки мені відомо, на „вояка“, може, зам’який, а се, кажуть, не добре. З поверховности ви до нього, як крапля до краплі, подібні. Вдачу вашу не знаю».

Юліян усміхнувся Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница. «Я сухої, може, й строгої вдачі. М’якість лиш жіноцтву пристоїть».

Сказавши се, Юліян… почав прощатися – та саме в ту хвилю… ділась десь Ева і вмісто неї з’явилася її мати. Побачивши доньку, бабуня кинулась до неї.

«Дай пити, донько!» – просила.

«Каву, зимного молока… або й що іншого; в моїй хаті нема нічого, пустка».

Їмость, поговоривши з ним про стан здоров’я батька його, просила остатись в них на вечеру, але Юліян подякував. Перед ним подорож, він мусить ще дещо залагодити й не хотів би, щоб батько на нього з своїм від’їздом вижидав. Опісля попрощався з обома панями Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница й оглянувся за Евою.

Їмость се завважала.

«Ева побігла проти батька, – сказала, – а сей вийшов до громадської канцелярії і обоє повинні кожної хвилі вернутися».

Вона говорила правду.

Юліян не потрібував довго йти. Скорим кроком, повний думок і зворушень, мав на думці якнайскорше стрінутись і попрощатись з о. Захарієм і з нею. Чого вона вибігла з ґанку? Хотіла уникнути з ним хвилинку‑дві на самоті? Майже так виглядало. Чи, може, мусіла йти проти батька? Він так ждав тієї хвилини, щоб без свідків попрощатися з нею. Та тепер не було часу над тим застановлятися. Ішов остро, минав сільські обійстя, хатки, одну Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница, другу, десяту, аж стрінувся з ними.

Вона йшла поруч вітця, вчепившись його за руку, мов дитина, й говорила щось живо.

Стали.

«Добре, що вас ще виджу, пане Цезаревичу, – сказав душпастир, – бачите… думав, що зможу з вами, як врадили, завтра о 11‑й побачитись… але справа склалась інакше; мене покликано на похорон в сусіднє село й я не верну скорше, як аж надвечір. Чи можете відкласти ваш від’їзд на позавтра?»

Юліян роздумав і відповів, що лиш, коли це необхідно потрібно. В тій хвилі стрінулись його очі з очима дівчини й він вмовк.

«Шкода, – сказав о. Захарій поважно. – В такім разі Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница поїдьте на залізничний двірець, а… я поїду з похорону за вами й там закінчимо наші справи».

Та Юліян не був вдоволений сею пропозицією.

Вправді, двірець не був далеко, а це все‑таки вимагало поновної їзди, замість щоби вернути додому з релігійної функції спочити. Сказавши се, він зняв капелюх з голови й відгорнув волосся з чола, що зі скорого ходу трохи упріло.

Його очі зсунулися по Еві.

Вона стояла без руху й гляділа далеко перед себе, а душпастир, послідував за приміром юнака, зняв і собі капелюх. Вечір був трохи парний. Під час тих заклопотаних хвилин зблизився до них один чоловік, котрий, як виявилося Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница, був поштовий післанець. По питанню, чи отсей‑то панич є Цезаревич – передав йому телеграму.

Юліян поглянув на неї й роздер.

«З дому», – сказав і перелетів очима по ній, передаючи її опісля й душпастиреві. Сей читав: «Батько ожидає тебе завтра вночі. Проведеш його до Л. Спіши. Зоня».

О. Захарій і юнак переглянулись.

По хвилі надуми сказав перший: «Прийдіть до мене завтра о п’ятій рано. А тепер не тратьте часу та йдіть, щоб на час встати й все постановлене перевести». Він подав Юліянові руку, стиснув його правицю щиро, а Юліян звернувся до Еви. Вона стояла поблідла, а Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница коло її уст блукав усміх.

«До побачення, панно Ево. Гадав, мій від’їзд буде інший – але, на жаль… – тут він перервав нервово й додав квапно: – Коли побачимося? Може, будете ласкаві колись до моєї матері або сестри заглянути?»

Вона дивилася на нього великими очима, а її права нога, наче чим‑то порушена, почала злегенька давати такт.

«Се ледве чи зробиться, молодче. Вона в вас малознайома, – відповів за доньку о. Захарій, – має науку, буде в місті під опікою пані Др. Емі та сеся… але, може, може, колись… не перечу».

«Так, – повторила дівчина. – Може. Панну Зоню я знаю. Вона мені симпатична. А ви поїдете Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница до війська, забудете Покутівку, хіба що д і д и ч і в ні, й ще л і с і с т а в. Я буду за ними глядіти…»

Він усміхнувся насилу: «Д і д и ч і в ні, і ще ліс і став, – повторив. – Глядіть за ними, а я колись над’їду й побачу, що з ними».

Відтак подали собі руки. О. Захарій ждав. Коли Юліян вкладав капелюх на голову… поглянув впослідне на молоду дівчину. Чи не мала більше жадного слова для нього?

Ні. Вони розійшлися.

«Дідичів ні, і ще ліс і став…» – промовило в його душі.

Його Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница груди піднялися.

Він почав свистіти.

....................................................

Раненько слідуючої днини, коли ще парафія тонула в мряках, першого тижня у вересні підписав Юліян Цезаревич о. Захарієві в робітні, котрої двері стояли широко відчинені до сонця, лист довжности, а душпастир, заховавши його старанно, передав йому приладжений вже грубий лист у великій опечатаній коверті з адресою пані Др. Емі в резиденції, мовлячи: «Зайдіть по приїзді в столицю до сеї пані і передайте цього листа. Вона поступить по моїм бажанню, піде з вами до банку і передасть вам потрібну суму. Се жінка чесна, дискретна, а далі, Юліян Цезаревич… – голос о. Захарія тут Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница задрижав, – віддайте свої шляхи Господу Богу».

.......................................................

Свіжий воздух обняв і купав постать молодого чоловіка, котрий вертав з грудьми, повними вдоволення. Так. Вона лежала ще сповита в сні – Покутівська парафія – а за нею, мов загадки, мріли ліс і став, і біла лавка.

*

Юліян їхав возом.

Мати молодого Едварда, довідавшись від нього про стан здоров’я батька його, про виїзд в купелі й то в товаристві Юліяна, дала розпорядження, щоб зладити на ранній час для нього коні, щоб міг скорше як залізницею, (що аж вечером відходила), дістатись до родини й з батьком ще до виїзду побути кілька годин в дома чи Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница полагодити які‑будь справунки.

Так і сталося.

Коли Юліян опинився остаточно в хаті, найшовся наче в улику.

Тут вітався нараз чи не з усіма, хоча звернувся насамперед до батька з запитанням, як себе почував, цілував його вихуділу руку й оправдувався, що не прибув скорше.

«Нічого сину! – відповів батько тихшим, як досі, голосом, обхоплюючи сина повним поглядом. – Добре, що ти вже тут, і вечірний, а не нічний потяг забере нас. Як вже знаєш, сину, – говорив поважно, – лікарі висилають мене до купелів. На добре чи лихе – покажеться. Ця моя теперішня хороба побороздила мені в моїх обчисленнях на кілька років вперед. А Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница ти їдеш зі мною аж до К… Я, розуміється, понесу всі кошти подорожі сам, то можеш мене спокійно відпровадити. Я б був Зоню забрав з собою, але… хто заступить мене в робітні? Вона, знаєш…» – він тут урвав і стулив уста тісно.

Юліян похитав головою, скинув з себе пальто… й, витягнувши з грудної кишені портмонетку, вичислив кілька грубих банкнот батькові на стіл. «Це для вас, тату, підмога на купелі – не журіться нічим. Лікар добре зробив, що вас вислав. Виїзд і побут в К… вплине скріпляючо на ваше струджене тіло й душу… ви трохи змарніли…» При тих словах здибався його погляд Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница з поглядом Зоні.

«А ти змужнів, хлопче. Розрісся, як той молодий дуб… але… – додав і приступив до стола, де лежали банкноти. – Нащо даєш це, сину? Я ні на кого не числив. Давно вже приготовлявся до подібних випадків для мене чи для кого іншого з вас. Ви мені помагали зерно до зерна складати. Поступово я це робив. Правда, я тратив з дня на день у вас любов і довір’я, був деспотом, бо мусів бути… був похмурим, бо мусів бути. Мені лиш одного жаль… одного… але…» І, звертаючи розмову на попереднє, сказав: «Я ці твої гроші не беру, ти їх не заробив, не Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница міг ще сам заробити. Віддай, коли зажичив».


documentaqvfxcj.html
documentaqvgemr.html
documentaqvglwz.html
documentaqvgthh.html
documentaqvharp.html
Документ Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 9 страница